Педагогічне есе

Більшість людей влаштована так, що усе життя прагнуть пізнавати, вчитися, відкривати і розвивати в собі усе нові і нові якості, можливості і здібності. Майже кожна людина, часто не усвідомлюючи того, прагне стати всебічно розвиненою особистістю, бути освіченою, вихованою, красивою, фізично розвиненою, соціально адаптованою та потрібною для  суспільства. Вищим рівнем в розвитку людських якостей є досконалість, хоча досконалість – категорія абстрактна. Скільки до неї  не  прагни наблизитися, вона, як горизонт, відходить все далі. Але людина обов'язково, хоча б у якомусь напрямі, буде прагнути до неї.

Пізнаючи різні дисципліни і досягаючи усе більш високих східців у своєму розвитку, ми вільно або мимоволі передаємо свої знання іншим учасникам руху, назва  якому – життя. Але є особлива частина людського суспільства – це люди, що свідомо вибрали шлях професійної передачі своїх знань. Вони проявляють відданість своїй спеціальності, креативність і винахідливість, та  вкладають в підопічних усе, що об'єднується поняттям «душа». До них відносимо викладачів, учителів, тренерів, вихователів, інструкторів. А всі разом  вони – педагоги. І я з гордістю  відношу себе до цієї, на мій погляд, самої соціально необхідної частини людського суспільства – педагогів!

Чи планувала я, особисто, свій життєвий шлях присвятити педагогіці? Стати вихователем? І чи думала я, що моєю роботою буде виховання дітей? Ні. Про це я не мріяла з самого дитинства. Але доля привела мене до Київського обласного ліцею-інтернату фізичної культури і спорту. Це було не так давно, а здається, що ще вчора. Пам’ятаю свою першу виховну годину. З яким хвилюванням і трепетною радістю готувалася я до неї. Пам'ятаю обличчя своїх перших вихованців. Спочатку були  невдачі та розчарування. Мої бажання і прагнення часто не збігалися з результатами моїх педагогічних зусиль. Молодий вихователь, молодий спеціаліст… Але час йде. Я вчуся разом зі своїми вихованцями, експериментую, удосконалююся.

Чому я стала вихователем? Моя робота – улюблений спосіб пізнання, творчості, спілкування, самовираження. Мої вихованці – мої однодумці, що довірили мені частку своєї долі.

Ліцей – це моє життя. Життя, яке не стоїть на місці. Тут усе вирує, кипить, крутиться – якщо, звичайно, постійно докладати певних зусиль. Очі, що горять, здивовані й захоплені вигуки, радісні посмішки, зосереджений погляд… Це все так мені подобається! Хочеться це все бачити й чути якомога частіше, і стараєшся, шукаєш, щось придумуєш… Бувають розчарування, не сперечаюся. Але що це за життя без труднощів, без проблем?

Чому я вихователь?Неможливо дати на це питання однозначної відповіді. Але точно знаю – я просто люблю свою роботу. Адже мене підтримує найбільша сила – серця моїх вихованців.

Я щаслива, що обрала саме цю професію, що маю можливість спілкуватися з дітьми. Я з радістю віддаю їм всі свої ідеї, і радію, коли бачу, як вони вбирають у себе всю інформацію, надану мною, настрій, який я несу їм, радість і щастя, яке мені хочеться розділити з ними. Щодня, щогодини доторкуюся  до вразливого серця своїх вихованців. Тому, розумію, що цей дотик має бути мудрим і чутливим, ласкавим і вимогливим.

Я завжди пам’ятаю, що кожне питання, кожна проблема і, головне, кожна дитина мають свою власну стежку, яку я допомагаю роздивитись. А для пошуку вірних шляхів я буду користуватись і досвідом спеціалістів, і слухати власне серце, свою фантазію, і пам’ятатиму про нестандартність, яка може додати декілька яскравих кольорів до веселки нашого  життя.